Геофізичні умови

Гравітаційне поле Землі, або поле сили тяжіння, - це силове поле, що спричинене тяжінням Землі і відцентровою силою внаслідок обертання її навколо своєї осі. Його умовно поділяють на аномальну та основну-нормальну частини, які розраховують за формулами розподілу прискорення нормальної сили тяжіння. Аномальна частина поля значно менша за величиною, має складну будову і відображає особливості фігури Землі та щільнісну неоднорідність її надр. Картографічно структуру аномального гравітаційного поля відображають лініями однакових значень його величин, які називають ізоаномалами.

Аномальне гравітаційне поле території України змінюється в широких межах у зв'язку з великою різноманітністю розподілу щільності порід земної кори і верхньої мантії Карта: Аномальне гравітаційне поле.

На заході України (Передкарпатський прогин), де потужна товща осадів і відчутно занурена межа кора-мантія, або поділ Мохоровичича (Мохо), спостерігається мінімальне значення поля в редукції Буге (до -100 мГал). На захід від Карпат поділ Мохо різко піднімається, і поле тут додатне (до +30 мГал). У північно-західній частині території, де товща осадів сягає 1-3 км, поле слабо від'ємне (порядку - 10-20 мГал).

Центральна частина України зайнята Українським щитом. Тут рівень поля залежить, в основному, від щільності порід, що знаходяться у верхній частині кристалічної кори: гранітні масиви характеризуються субнульовим полем (за винятком аномалії у -30 мГал над масивом у районі міст Новоукраїнка - Кіровоград), а масиви основних порід - додатніми значеннями поля, найбільш інтенсивне з яких (вище +60 мГал) спостерігається в районі міста Голованівськ. На південному сході щита значні додатні аномалії утворюються структурами, які містять у собі залізо, в районах міст Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Нікополь, Запоріжжя, Мелітополь, Маріуполь. Для глибинної частини Українського щита спостерігається взаємна компенсація аномалієутворюючих чинників: ущільнена кора притаманна блокам із зануреним поділом Мохо, а в блоках суттєво легкої гранітної кори поділ Мохо піднімається.

У східній частині України розташований Дніпровсько-Донецький авлакоген (ДДА). Тут поле залежить від співвідношення ефектів осадової товщі та основних порід девонського віку, укорінених у кору по осі авлакогену. Там, де основних порід багато, спостерігаються інтенсивні додатні аномалії - в районах міст Чернігів (понад +90 мГал), Лохвиця, Гадяч. Високе поле відмічається на Донбасі (понад +40 мГал), де породи потужної товщі осадів дуже метаморфізовані і мають високу щільність. З півночі ДДА супроводжується мінімумом поля, що викликається товщею легких осадів, а локальні інтенсивні мінімуми в районах міст Сєверодонецьк (-40 мГал), Сватове, Шевченкове, Охтирка викликані низькою щільністю порід фундаменту.

На півдні, в Криму, спостерігається дуже високе поле, максимум якого (понад +150 мГал) розташований в Кримських горах. Тут земна кора має переважно основний склад і не виключена присутність ультраоснoвних порід.

У тектонічно активних структурах (зона Карпат, Донбас, Крим) у гравітаційному полі відображаються також ефекти зменшення щільності порід мантії, що викликані впливом високих температур.

Магнітне поле, або геомагнітне поле, є силовим полем, спричиненим електромагнітними процесами в ядрі Землі, у верхніх шарах іоносфери та намагніченістю гірських порід земної кори. Останній чинник формує аномальне магнітне поле, яке відображає наявність порід з різною концентрацією магнітних мінералів у земній корі.

Аномальне магнітне поле території України дуже диференційоване й відбиває регіональні риси геологічної будови великих геоструктур Карта: Аномальне магнітне поле. Зокрема, у платформеній частині території чітко простежується суттєва різниця у намагніченості порід окремих блоків Українського щита, у накладених структурах Волино-Оршанського та Дніпровсько-Донецького авлакогенів тощо.

Магнітні неоднорідності земної кори виявлено у складчастій області Карпат та складчасто-блоковій структурі Гірського Криму, в акваторії Чорного моря. Чіткий вияв у магнітному полі мають південно-західна та південна межі Східно-Європейської платформи. За даними магнітометричних вимірів встановлено крупні молоді розривні порушення, що пересікають різновікові тектонічні структури.

Теплове поле формується під дією сонячного випромінювання та внутрішніх джерел енергії Землі. Геотермічні умови земної кори визначаються щільністю теплового потоку із надр Землі, або кількістю енергії, яка виноситься із надр Землі через одиницю поверхні за одиницю часу. На величину теплового потоку впливає багато факторів, але визначають її в основному три енергетичні процеси: енергія розпаду довгоживучих радіоактивних елементів (уран, торій, калій), максимальна концентрація яких спостерігається у верхній частині земної кори, первинна енергія Землі і енергія, яка виноситься з надр Землі в періоди тектонічної і магматичної активізації.

На території України теплові потоки змінюються в досить широких межах: від 20-25 мВт/кв. м до 100-130 мВт/кв. м Карта: Тепловий потік. Їх розподіл тісно пов'язаний із особливостями тектоніки та історії геологічного розвитку регіону. Виділяється кілька геотермічних зон, які співпадають з геотектонічними структурами. Низькі теплові потоки (20-50 мВт/кв. м при середньому значенні 45±4 мВт/кв. м) характерні для докембрійської Східно-Європейської платформи а також значної частини Передкарпатського прогину і Причорноморської западини. Підвищеними значеннями теплових потоків виділяються осадові басейни, а мінімальними - Український щит (середнє значення тут становить 39±3 мВт/кв. м). У межах щита є структури, де тепловий потік перевищує 50 мВт/кв. м (Кіровоградський, Приазовський блоки).

Середні і підвищені значення теплових потоків (50-70 мВт/кв. м) відповідають структурам, які активно розвивалися в кінці палеозою - в мезозої. На території України до таких структур належать: Скіфська плита, частково Донецька складчаста споруда (її південно-західна частина), Львівський палеозойський прогин та Карпати.

Максимально високі теплові потоки (більше 70-80 мВт/кв. м) спостерігаються в межах структур, які активно розвивалися в кінці мезозою і в кайнозої та зазнають сучасної активізації. До них належить Закарпатський прогин, частково складчасті області Карпат та Гірського Криму, Передкарпатський прогин. Особливо складну структуру має теплове поле активних областей, зокрема Карпат. Тут теплові потоки змінюються від 50 до 100 мВт/кв. м і більше. Хоча цей регіон набув сучасного вигляду на етапі альпійського тектогенезу, але його активний тектонічний розвиток починався ще в палеозої, що і відображено в розподілі теплових потоків. Подібна ситуація спостерігається і в інших активних регіонах, зокрема в межах складчастих споруд Гірського Криму та Донецької структури.

Сейсмічність України проявляється в західних, південно-західних і південних районах, де виділяються два основні сейсмічні регіони: Карпатський і Кримсько-Чорноморський Карта: Сейсмічність.

Сейсмічність Карпатського регіону визначається землетрусами з вогнищами у Закарпатті, Карпатах, Передкарпатті, а також на прилеглих територіях сусідніх країн: Польщі, Словаччини, Угорщини і Румунії. Найбільш сейсмоактивним є Закарпаття.

На території західних областей України (за період з XVII століття до нашого часу) землетруси характеризуються в основному глибинами вогнищ (h) 2-10 км і магнітудами (М)<5.5. Внаслідок малої глибини ці землетруси викликають локальні коливання на поверхні грунту з інтенсивністю до 7-7.5 балів. Такі ж коливання відчуваються на Закарпатті від глибших (h=35 км) і більших за величиною (М=6.8) землетрусів, вогнища яких розташовані в Румунії (Пішкольц) на відстані близько 60 км від кордону України. У Передкарпатті найбільший землетрус з достовірно описаних мав місце у 1875 році в районі м. Великі Мости (Львівська область). Він характеризувався магнітудою М=5.3, глибиною вогнища h=19 км і відчувався в епіцентральній зоні з інтенсивністю 6 балів.

На значну частину території України впливають підкорові землетруси із зони Вранча в Румунії (район зчленування Східних і Південних Карпат). Вогнища землетрусів, здатних спричинити макросейсмічні прояви на території України, розташовані в мантії на глибинах від 80 до 190 км. Максимальні магнітуди землетрусів з цієї зони досягали 7.6. Завдяки великим глибинам і магнітудам землетруси зони Вранча проявляються на величезній території: від Греції на півдні - до Фінляндії на півночі.

На карті епіцентрів представлені вогнища землетрусів зони Вранча, починаючи з XI століття, з магнітудами вищими від 3.5. Надійно встановлені ізосейсти найсильніших землетрусів зони Вранча за останні два століття. Для побудови ізосейст використано опубліковані матеріали, а для землетрусів 1977-1990 років - дані авторів.

Сейсмічність Кримсько-Чорноморського регіону визначається епіцентрами землетрусів, розташованих в акваторії Чорного моря, поблизу Південного берега Криму, які характеризуються найвищими на території України показниками - магнітудами до 6.8. На карті епіцентрів землетруси Криму представлені з магнітудами, вищими за 2.0, за період спостережень з I віку до н. е. до нинішнього часу. У рівнинній частині Криму і Азовському морі показані вогнища землетрусів з магнітудами, вищими за 1.0.

Окремим сейсмічним районом можна вважати область дельти Дунаю. Тут в історичні часи відбувалися землетруси з максимальною магнітудою близько 7, які разом із землетрусами зони Вранча становлять серйозну небезпеку для території Одеської області.

У центральній частині території України, зокрема в межах Українського щита, за останні століття достовірно зафіксовано лише декілька землетрусів з малою глибиною вогнищ (5-10 км) та невисокими магнітудами (М = 3.5-4.0). Ці землетруси мали локальний характер сейсмічного впливу. Найсильнішим у східній частині України вважається землетрус 1913 року поблизу м. Куп'янська (магнітуда 3.5, локальні коливання інтенсивністю до 5-6 балів).

В Україні створено національну мережу сейсмічних спостережень. Найдавнішою є сейсмічна станція "Львів", яку засновано у 1899 році. Цифрова сейсмічна станція "Київ" організована у 1994 році і входить до складу Глобальної сейсмічної мережі.

Глибинна будова

За результатами кількісної інтерпретації матеріалів глибинного сейсмічного зондування (ГСЗ) та інших геофізичних полів укладена схема глибинної будови, яка характеризує структуру, склад, фізичні та термобаричні умови земної кори та верхньої мантії Карта: Рельєф підошви земної кори, Карта: Аномальна густина літосфери, Карта: Глибинні магнітні неоднорідності земної кори. Комплексний підхід до аналізу матеріалів дозволив виділити блоки земної кори з суттєво відмінною глибинною будовою, зумовленою тривалим і багатофазним розвитком літосфери. Це насамперед специфічні особливості будови земної кори дорифейської платформи, яка займає більшу частину території України, і облямовуючих її з південного заходу та півдня різновікових структур тектонічно активного поясу (Карпати, Крим, Донбас, Чорноморська западина).

За результатами досліджень методом ГСЗ складено детальні сейсмічні розрізи земної кори, визначено її товщину у всіх головних геотектонічних структурах а також схему рельєфу межі кора-мантія, або глибин до так званої межі Мохоровичича (М). На тих ділянках, де сейсмічні дослідження не проводились, прогноз таких глибин зроблено з урахуванням характеру гравітаційного та магнітного полів.

На базі комплексного аналізу геофізичних даних створено схематичні "петрологічні" моделі консолідованої дорифейської кори та розроблено принципи її кореляційної типізації. В розрізі кори виділено шари (або комплекси), які умовно названі "гранітним", "діоритовим" і "базальтовим".

За сукупністю властивих земній корі ознак, південно-західна частина Східно-Європейської платформи (в межах території України) поділяється на три сегменти - західний, центральний і східний, розмежовані трансрегіональними тектонічними шовними зонами. Загальною ознакою земної кори в межах цієї території є зменшення із заходу на схід середніх глибин до поділу М, амплітуди розломів, які його перетинають, основності земної кори.

Західний сегмент характеризується розвитком гранулітових утворень; підвищеною "базальтоїдністю" кори і щільністю її нижньої частини; зосередженістю основної кількості магнітних неоднорідностей, які класифікуються як ядра найдавнішої консолідації; низьким вмістом радіоактивних елементів; переважанням діагональної системи розломів. Сегмент є складовою трансрегіональної смуги розвитку гранулітового фундаменту.

Центральний сегмент включає східну частину Кіровоградського блоку, Західно-Інгулецьку шовну зону, Придніпров'я, Орєхово-Павлоградську зону та Західне Приазов'я. Він характеризується диференційованим рельєфом поділу М та складним поєднанням різних петрологічних типів кори.

Східний сегмент включає Східне Приазов'я і схил Воронезької антеклізи. Тут переважає проміжний тип земної кори.

Накладені Дніпровсько-Донецький і Волино-Оршанський палеорифти характеризуються різким зменшенням потужності консолідованої земної кори.

Глибинна будова кори структур, які облямовують Східно-Європейську платформу з південного заходу та півдня, характеризується різкою неузгодженістю форм рельєфу поділу М з давньою платформою, значними коливаннями потужності земної кори та її окремих комплексів. У межах цих структур, як правило, зберігається тришарова будова консолідованої кори, але в її основі на значних площах з'являється перехідна зона кора - мантія. Так, під Складчастими Карпатами значне збільшення товщини земної кори супроводжується появою в її основі перехідного шару, а різке підняття поділу М в напрямку Закарпатського прогину супроводжується повним виклиненням "гранітного" шару і значним зменшенням товщини "діоритового". Подібна ситуація, але ускладнена формуванням крайового рифту, характерна для зони переходу від Гірського Криму до Чорноморської западини.

Геологічна будова

Дочетвертинні утворення території України представлені всіма підрозділами стратиграфічної шкали. Докембрійські породи - найдавніші за віком - складають кристалічний фундамент різновікових платформ. Вони представлені осадочно-метаморфічними комплексами архею та протерозою, ускладненими інтрузіями магматичних порід. На кристалічних породах Українського щита розвинута давня кора звітрювання, що на більшій частині території має середньомезозойський вік.

В межах різних структурно-тектонічних елементів виявлено стратиграфічні підрозділи від рифею до антропогену.

Рифей представлений переважно конгломератами, пісковиками, слабо метаморфізованими вапняками та сланцями.

Кембрійські відклади (потужність 130-250 м) мають переважно глинисто-піщаний склад з проверстками алевролітів.

Ордовицькі відклади (50-60 м) - вапняки та карбонатні пісковики.

У складі силурійських відкладів (600-700 м) переважають вапняки, мергелі з проверстками глин та аргілітів.

Девонські відклади, що переважно є теригенними утвореннями, мають дуже диференційовані потужності - від 300 м до 2000 м. Вони досить різноманітні у літологічному відношенні - піщано-глинисті відклади, доломітові вапняки, глинисті сланці, мергелі, соленосні породи, мергельно-ангідритові відклади.

Кам'яновугільні (карбонові) відклади (найбільша потужність - понад 10 км зафіксована у Донбасі) представлені вапняками, пісковиками, алевролітами, сланцями з шарами кам'яного вугілля.

Пермські відклади мають вапняково-доломітовий, глинисто-вапняково-ангідритовий, глинисто-піщаний склад.

Тріасові відклади (300-350 м) представлені пісками, глинами, рідше - мергелями, пісковиками, кременистими сланцями.

Юрські відклади - це переважно глини, піски (часто глауконітові), мергелі, вапняки. Трапляються вулканічні породи.

Крейдові відклади (2-3 км) відрізняються на платформі (карбонатні фації порід - крейда, мергелі, вапняки) та у гірському облямуванні (піщано-глинисті породи і фліш).

Палеогенові відклади (від кількох метрів до 400 м у платформеній частині; до 2000 м - у Карпатах) переважно піщаного, мергельного, глинистого, пісковикового, конгломератового складу. В еоценових відкладах присутні буровугільні породи.

Неогенові відклади (від одиниці до кількох сотень метрів) представлені дуже різноманітними породами - вапняками, пісками, глинами, гіпсами. Магматичні неогенові породи поширені у Закарпатті.

У різних структурно-тектонічних умовах повнота геологічного розрізу, потужності осадової товщі (від рифею до неогену) та окремих її підрозділів суттєво відрізняються, що свідчить про досить різні умови осадонакопичення та ступеню консолідації порід.

Четвертинні (антропогенові) відклади поширені на території України майже повсюдно, за винятком крутих схилів Карпатських і Кримських гір, Донецького кряжу та річок, які перетинають Український щит. Характеризуються різноманітним літологічним складом, відносно невеликою потужністю та генетичним розмаїттям Карта: Четвертинні (антропогенові) відклади. Найпоширенішими генетичними типами є: еолово-делювіальні (лесові породи), льодовикові (власне льодовикові та водно-льодовикові), алювіальні, делювіально-колювіальні, морські. Найбільша потужність четвертинних відкладів спостерігається на низовинах (до 40-60 м), які відставали у підняттях або зазнавали неотектонічного опускання. На височинах їхня потужність становить 5-12 м, а в гірських областях - від 0.5 до 2-5 м.

У північних регіонах України та частково в Передкарпатті поширені льодовикові, водно-льодовикові відклади двох зледенінь - ранньоплейстоценового (південно-польського) і середньонеоплейстоценового (дніпровського). Перше охоплювало північно-західну частину Передкарпаття та Волинське Полісся, друге - майже все Полісся, частину Придніпровської височини і Придніпровську низовину, простягаючись язиком по долині Дніпра до м. Дніпродзержинська. Власне льодовикові відклади, або морена, представлені несортованими уламками корінних порід, валунними суглинками, глинами, супісками (потужність від 0.5 до 18 м). До льодовикових утворень відносяться й гляціодислокації та гляціовідторженці Середнього Придніпров'я. Це чи не єдиний в світі регіон, де можна бачити весь комплекс гляціотектонічних структур. Водно-льодовикові відклади підстелюють і перекривають льодовикові, а також утворюють окремі форми рельєфу - ками, ози, зандри. Вони представлені пісками, супісками, суглинками та глинами, потужністю від 3-5 до 40-50 м, а в долинах льодовикового виорювання і розмиву - до 100-120 м. На Поліссі льодовикові і водно-льодовикові відклади утворюють зандрові і моренно-зандрові рівнини. За межами Полісся і до межі зледеніння на водно-льодовикових відкладах залягають еолово-делювіальні відклади середньо-пізньонеоплейстоценового віку, представлені лесовими породами з похованими грунтами. На південь від межі зледеніння повсюдно поширені також еолово-делювіальні відклади - лесові породи неоплейстоценового віку з похованими грунтами. В Придністров'ї і на Донецькому кряжі лесові породи еолово-делювіального, елювіального походження, як правило, представлені крупнопилуватими суглинками, рідше - супісками; потужність від 5-10 м на височинах та до 40-50 м на низовинах. Загалом лесові породи вкривають близько 70 % території України.

Алювіальні відклади складають заплави і надзаплавні тераси річок. В гірських річках та в Передкарпатті це галечники з валунами, гравієм і різнозернистим піском, потужністю від 2-3 до 10-12 м, в рівнинних - гравійники, піски, суглинки, супіски, потужністю від 10-12 до 20-30 м. В районах, які протягом четвертинного періоду зазнавали підняття, в долинах річок виділяється дев'ять надзаплавних терас. На Закарпатській низовині, внаслідок її опускання та підняття Карпат, відбувалося накладання алювіальних товщ, тому потужність алювію тут досягає 100 і більше метрів.

Морські відклади поширені не тільки на дні Чорного і Азовського морів, а й складають тераси на їх берегах. При опусканні рівня моря, яке відмічалось у час зледенінь, на внутрішньому шельфі Чорного моря відкладались лесові породи. Річки в цей час значно поглиблювали свої днища, по яких при трансгресії море заходило далеко на сушу, утворюючи лимани. Тому в береговій зоні моря частіше поширені не власне морські, а лиманно-морські, лиманні відклади. Вони представлені пісками, алевритами, рідше черепашечниками. На місці дельти пра-Дніпра сформувалась 40-50 метрова товща алювіально-морських відкладів - пісків, алевритів.

Елювіальні відклади представлені елювієм корінних порід та похованими грунтами. Останні особливо потужні (до 10-18 м) у Причорномор'ї, де підстелюють лесові породи неоплейстоцену.

В Карпатах та Кримських горах, менше на Донецькому кряжі поширені елювіально-делювіальні і делювіально-колювіальні суглинисто-щебенисті відклади. Їх потужність не перевищує, як правило, кількох метрів. В Кримських горах розповсюджені делювіально-пролювіальні та алювіально-пролювіальні суглинисто-галечникові відклади. Місцями їх потужність досягає 30-40 м.

Серед інших генетичних типів локальне поширення мають болотні та озерні відклади.

Тектоніка

Тектонічне районування території України проведено за віком головної або заключної складчастості - при виділенні регіональних структур та з урахуванням особливостей будови структурних поверхів і структурно-стратиграфічних комплексів, що їх складають, - при виділенні структур вищого рангу.

Значну частину території України займають платформи - Східно-Європейська з добайкальським фундаментом, Західно-Європейська з байкальським фундаментом та Скіфська з варисько-кіммерійським фундаментом. Поверхня кристалічного фундаменту в межах названих платформ залягає на різних глибинах, перекрита осадовими та осадово-вулканогенними утвореннями різного віку.

Фундамент Східно-Європейської платформи складений різного ступеню метаморфізованими осадовими, осадово-вулканогенними та інтрузивними породами архею - нижнього протерозою, що виходять на денну поверхню в межах Українського щита, а за його межами - на території, що відноситься до Руської та Волино-Азовської плит, - занурюється на значні (до 20 км) глибини.

Український щит - складна горстово-брилова споруда, в якій нижній структурний комплекс складений докембрійськими породами, а верхній - горизонтально залягаючими осадовими породами незначної потужності.

Внутрішня тектонічна будова щита визначається поєднанням складчастих структур, блоків та міжблокових шовних зон. Тут виділяються три платформені геоблоки - Волино-Подільський, Центрально-Український, Приазовський, що розділені Голованівською та Орєхово-Павлоградською шовними зонами (протогеосинкліналями), а також значна кількість блоків більш високих порядків, що розділені глибинними регіональними, субрегіональними та локальними розломами. Блокова будова Українського щита відбиває різні типи складчастості, зміни магнітного та гравітаційного полів, особливості будови земної кори та формації осадових порід.

Руська плита - крупна тектонічна структура, що прилягає до Українського щита зі сходу. На півночі виходить далеко за межі території України, на сході межує з Донецькою складчастою спорудою. В українській частині Руської плити виділяється значна лінійна структура - Дніпровсько-Донецький авлакоген, обмежений на північному заході Чернігівським виступом, на південному сході - областю відкритого Донбасу, а на північному сході - Воронезькою антеклізою. Кристалічний фундамент залягає на глибинах 1.5-22.5 км, в його рельєфі встановлено ряд виступів та западин, особливо у найбільш зануреній частині - Дніпровсько-Донецькому грабені. У будові осадового чохла Дніпровсько-Донецького авлакогену беруть участь палеозойські, мезозойські та кайнозойські утворення, максимальна потужність яких 22.5 км. Породи осадової товщі утворюють чотири структурні комплекси - байкальський, вариський, кіммерійський, альпійський. З вариським структурним комплексом пов'язані дві соленосні товщі девонського віку й одна - ранньопермського.

Важлива роль у структурному плані Дніпровсько-Донецького авлакогену належить антикліналям, брахіантикліналям, куполам, що об'єднуються у вали, а також депресійним зонам.

Волино-Азовська плита Східно-Європейської платформи на півночі межує з Прип'ятською западиною, на сході - з Українським щитом, на південному заході - з Західно-Європейською, на півдні - Скіфською платформами.

Західно-Європейська платформа заходить на територію України невеликим фрагментом на північному заході, між Східно-Європейською платформою та Передкарпатським крайовим прогином у вигляді консолідованого блоку байкалід Ростоцької зони.

Скіфська платформа (плита) межує на півночі з Східно-Європейською платформою, на півдні - з Гірським Кримом. Має гетерогенну будову, що слугує основою для виділення Західного (Переддобруджинського) і Центрального (Кримсько-Азовського) сегментів, у будові яких виділяється ряд структур більш високого рангу. Кристалічний фундамент залягає на глибинах 2.8-9 км. Осадова товща представлена породами від венду до антропогену. Характерний високий ступінь роздрібненості території розломно-блоковими структурами та прояв плікативних дислокацій.

Складчасті структури Українських Карпат, Гірського Криму та Донбасу облямовують давню та молоді платформи на південному заході та півдні, мають різний вік складчастості.

Згідно з сучасними уявленнями, найдавнішою є Донецька складчаста споруда, яка належить до вариської геосинклінальної області й виникла внаслідок активізації тектонічних рухів у палеозої. Хоча існує й інша точка зору, згідно з якою - це східна частина Дніпровсько-Донецького авлакогену, що належить до Східно-Європейської платформи. Центральним структурним елементом Донецької споруди є Головна антикліналь, паралельно якій простягаються дрібніші антиклінальні та синклінальні структури, ускладнені серією субмеридіональних та субширотних розломів.

Гірський Крим більшістю дослідників інтерпретується як мегантиклінорій, південне крило якого та частина ядра занурені під рівень Чорного моря. В плані має характер горизонтальної флексури (ороклину), ускладненої субширотними та північно-східними структурними елементами більш високого рангу.

Карпатська покривно-складчаста споруда, облямована прилеглими Передкарпатським крайовим та Закарпатським внутрішнім прогинами, є асиметричною структурою, що складається з серії покривів-скиб, насунутих одна на одну у північно-східному напрямі (Скибовий, Рахівський, Поркулецький, Чорногірський, Магурський, Дуклянський). Значне місце у структурному плані посідають розломно-брилові структури різних рангів.

Неотектоніка

Неотектонічний план території України сформувався протягом неотектонічного етапу розвитку тектоносфери Землі, що охоплює останні 25-38 млн. років Карта: Неотектоніка.

Неотектонічні рухи, що проявлялися на території України у цей час, суттєво розрізняються за такими ознаками: спрямованістю (вертикальні, горизонтальні, висхідні, низхідні), кінематикою (насувні, розсувні, скидові та ін.), охопленням території (локальні, регіональні), характером необернених деформацій, які вони викликають (плікативні, розривні), контрастністю, режимом (платформені, орогенні), амплітудою (крупноамплітудні, малоамплітудні), швидкістю (повільні, швидкі), часом прояву (новітні, четвертинні, голоценові, сучасні тощо), співвідношенням з рухами попередніх (донеотектонічних) етапів (успадковані, неуспадковані) тощо.

Більша частина структур території України на неотектонічному етапі розвитку підлягала прояву платформеного режиму, менша - орогенного режиму, що спричинило відмінності у рангах, кінетичних типах структур та активності неотектонічних рухів земної кори. За характером вертикальних неотектонічних рухів у центрі та на півночі платформеної частини України виділяється зона прояву переважно односпрямованих (висхідних чи низхідних), переривчастих неотектонічних рухів земної кори в олігоцені - четвертинному періоді (центральна та північна частина Українського щита, Приазовський горст, Донецька складчаста споруда, більша частина Дніпровсько-Донецької западини), а на південному заході та півдні - зона коливальних (знакозмінних) рухів земної кори, що охопила Подільську плиту, Причорноморську та Альминську западини.

Зміни знаків руху у цій зоні відмічаються неодноразово й неодночасно у різних регіональних структурах. Найбільш давня зміна знаку неотектонічних рухів у цей час відбулася у ранньому міоцені у західній частині Подільської плити, найбільш молода - у плейстоцені у Причорноморській западині та деяких інших структурах. В умовах дуже контрастних знакозмінних рухів земної кори сформовано обернені морфоструктури Подільської плити.

У загальному механізмі рухів земної кори, яких зазнали структури платформеної частини України, важлива роль належить гляціоізостатичним рухам у межах територій, які зазнавали дії материкових четвертинних зледенінь (північна частина Подільської плити, північно-західні частини Українського щита та Дніпровсько-Донецької западини), а також галокінетичним рухам у районах значного поширення відкладів сольової формації (Дніпровсько-Донецька западина, південно-західна окраїна Східно-Європейської платформи тощо).

Сумарні амплітуди неотектонічних рухів земної кори платформених структур змінюються від +400 м (Подільська плита) до -600; -700 м (Альминська западина, Сиваський грабен).

В орогенному поясі України, що включає Українські Карпати та Гірський Крим, спостерігається дуже велика мозаїчність показників неотектонічної активності та кінематичних типів неоструктур. Тут виділяються зони прояву: склепіннево-брилових, переважно вертикальних рухів при підпорядкованому значенні тангенційних; дуже активних тангенційниих рухів та спряжених з ними вертикальних; знакозмінних рухів (у міжгірному та передгірному прогинах). Сумарні амплітуди змінюються від +2000 до -8000 м.

Аналіз неотектонічних рухів земної кори у часі показав, що їх прояв підпорядковується певній ритмічності та впливає на ускладнення неоструктурного плану.

У рамках неотектонічного етапу розвитку тектоносфери України виділяється декілька підетапів та стадій.

На всіх етапах неотектонічної історії розвитку тектоносфери на території України виділяються області стійких дуже активних та активних піднять або опускань, а також області, що характеризуються нестійким неотектонічним режимом, подекуди зміною знаку рухів земної кори.

Неотектонічні рухи земної кори зумовили активізацію багатьох давніх розривних порушень не тільки в орогенному поясі, але також у платформеній частині території.

 

© Інститут географії Національної академії наук України, 1999-2000
© Інтелектуальні Системи ГЕО, 1999-2000